Ворог мого ворога – мій союзник
Природно, що першим союзником нацистів у війні з більшовизмом виявила готовність стати російська біла еміграція. Викинуті за межі своєї батьківщини й позбавлені того, чим вони володіли в Росії до жовтневого перевороту 1917 року, сотні тисяч білоемігрантів понад двадцять років чекали слушної нагоди поквитатися з комуністами за поразку в громадянській війні. Тепер багатьом здавалося, що цей час наступив.
Уже 1 вересня 1939 року глава Російського Загальновійськового союзу (РОВС) генерал А.П.Архангельський віддав наказ усім білогвардійським формуванням Європи й Північної Америки, що визнавали його зверхність, сповна виконати свій обов'язок перед Росією і тою країною, яка спільно з ними виступить проти більшовизму. Зрозуміло, що йшлося про Німеччину, а отже про боротьбу з Червоною армією на боці нацистів. Наказ вимагав від кожного білогвардійця «зарекомендувати себе з кращого боку, як це належить російському воїнству».
Першими відгукнулися виконувати наказ свого зверхника ті російські емігранти, хто перебував на той час у Німеччині, Австрії. Чехії, Польщі та в сусідніх країнах і кому близькими були ідеї націонал - соціалізму. На заклик РОВС відгукнулося чимало росіян із США, Канади, Латинської Америки та окремих азіатських країн. Сформований керівництвом
РОВС російський добровольчий корпус «Шютцкер» російське командування спрямувало проти сербських патріотів, що піднялися на боротьбу з гітлерівськими окупантами. Корпус зажив сумної слави серед традиційно близьких росіянам сербів. Як згодом писав генерал А.Денікін: «Непродумані дії цього з’єднання завдали непоправимої шкоди російському імені в Югославії».
Під нацистські штандарти зголосилося чимало відомих свого часу в Росії генералів та високих чинів монархії. Більшість керувалися не стільки любов’ю та симпатіями до німців, скільки відомим з давніх давен правилом: ворог мого ворога може і повинен стати моїм союзником. Нагадаємо, що ще задовго до війни німецький генштаб і зокрема, абвер стали посилено комплектувати російськомовні команди та бойові групи, що призначалися для розвідувальних , диверсійних та бойових дій проти Червоної армії.
Поряд з білою еміграцією розрахунок Берліна був також на чисельні німецькі колонії на Сході Європи, в тому числі і в СРСР. Істотну допомогу в цьому нацистам надали самі більшовики. У відповідності з конфіденційним протоколом до радянсько-німецького договору про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 р. Кремль погодився на так звану добровільну репатріацію понад 50 тисяч естонських та галицьких німців, що проживали в цих регіонах Західної України майже століття. Переселення відбулося надзвичайно оперативно, і вже влітку сорокового року всі юнаки та чоловіки призовного віку, а також декілька тисяч молодих дівчат і жінок були мобілізовані до вермахту, військ СС та у склад окупаційних адміністрацій, де конче були потрібні їхні знання російської, української та польської мов і певний досвід від перебування в місцевому середовищі.
РОСІЙСЬКІ СХІДНІ БАТАЛЬЙОНИ
Відмітимо, що в середовищі нацистської верхівки мали місце різні думки щодо того, як ставитися до можливого утворення і використання на східному фронті російських антибільшовицьких формувань. Ряд генералів ОКВ, за якими стояв міністр східних територій А.Розенберг, і чимало ведучих «спеціалістів з російських питань» підтримували ідею участі добровольчих російських формувань у війні з більшовиками. Гітлер, Гімлер і їх політичне оточення, навпаки, вкрай негативно сприйняли таку ідею. 16 липня 1941 р. фюрер відкрито заявив, що росіянам, чехам, полякам, українцям не можна давати в руки зброю ні за яких умов.
У рядах Червоної армії вже в перші дні війни масовими стали прояви дезертирства та переходу в полон. У той час, як більшість українців, білорусів, молдаван у результаті панічного відступу Червоної армії покидали фронт і ночами пробиралися у свої села та міста, що на той час були вже під нацистською окупацією, то для тих росіян, що не горіли бажанням проливати кров «За Родіну, за Сталіна» єдиний шлях порятунку бачився їм через полон. Так за перших два місяці війни у гітлерівських концтаборах опинилося понад 1 млн. 300 тис. червоноармійців. Тільки в боях за Київ німцям дісталося 665 тис. полонених.
Такої кількості військовополонених гітлерівське командування не чекало. Рівно як і затягування термінів бліцкрігу. Не чекали німецькі генерали й такого припливу добровольців у вермахт з боку дезертирів та полонених. До того ж діюче положення забороняло службу у вермахті неарійцям, тим не менше, командування східних армій, яке традиційно ще з часів першої світової війни звикло вести себе досить незалежно від берлінського політичного керівництва, не стало відмовлятися від російських поповнень. Хоч з «легкої руки» Сталіна в роки війни росіянами називали всіх радянських громадян, німці тим не менше, намагалися відрізняти великоросів від інших національностей та народностей СРСР, принаймні там, де вбачали в цьому певний сенс.
Отож, уже в серпні 1941 року командир 134 піхотної дивізії став зараховувати російських дезертирів та полонених у свої підрозділи. Як пише німецький історик Г.В.Кох , на кінець 1942 року майже половина особового складу його дивізії складали росіяни.
Проте, досить швидко нацистське керівництво навело порядок стосовно набору російських добровольців у свої збройні формування. Було визначено два види можливої служби росіян у німецькій армії: так звані «гівіс» (Hilfswillge – добровільні помічники) і «остгрупи» (Ostgruppen – східні групи).
До першої категорії належали кухарі, прибиральники, шофери, мед¬персонал, ремонтники, численні охоронці, які у своїй більшості мали зброю. З часом наявності «гівіс» була узаконена відповідними інструкціями ОКВ. Наприклад, у службі постачання піхотної дивізії передбачалося мати 700 «добровільних помічників». Крім того, кожен піхотний полк формував з полонених одну саперну роту в кількості 100 чоловік. Як пише російський історик С,І. Дроб’язко, на початок лютого 1945 р. кількість «гівіс» складала майже 600 тисяч у сухопутних військах, понад 500 тисяч – в авіації і 15 тисяч – у морському флоті.
Другу групу складали так звані ОstІЬаtаІiоnеn - східні батальйони.
У листопаді 1941 р. армійська група «Центр» організувала перших 6 таких підрозділів. Незабаром їх кількість істотно зросла на всьому східному фронті, хоч і з певними застереженнями. У батальйоні не могло бути більше як 200 вояків. Він мав бути національним, принаймні офіційно. Цей підрозділ призначався для охорони військових об'єктів та боротьби з партизанами. Командував ними тільки німець. Будь-які зв'язки між батальйонами, тим більше їх об'єднання в окремі полки, бригади і т д. були суворо заборонені. Та вже невдовзі ці вимоги стали постійно порушуватися.
У червні 1942 р. при багатьох штабах дивізій, що дислокувалися в Україні, у Білорусі та окремих областях Росії появилися антипартизанські формування - сотні, а подекуди й батальйони з числа російських добровольців. Їх стали називати «ягдкоманди» (винищувальна команда). Це були добре оснащені автоматичною зброєю групи, до яких залучалися надійні, антибільшовицьки налаштовані росіяни.
У червні 1943 р. існувало вже 78 східних батальйонів, 1 полк і 122 окремі сотні, у яких проходили службу близько 80 тисяч росіян. Командування групи армій «Центр» у Бобруйську сформувало навіть один східний добровольчий полк у кількості 1000 вчорашніх дезертирів та полонених.
15 грудня 1942 р. було утворено інспекторат формувань, зокрема піхотних, кавалерійських, саперних, артилерійських, зенітних. Неросійські збройні формування одержали назву «ост-легіони». Спершу східні формування носили червоноармійську уніформу з нацистською емблемою. З літа 1942 р. всі вони були одягнуті в німецькі однострої з російською дореволюційною символікою.
Для підготовки російського командного складу у східних батальйонах німці створювали окремі офіцерські та унтерофіцерські училища і школи. Найвідомішим було училище (його ще називали академією), що готувало старших офіцерів та військових перекладачів і знаходилося у литовському місті Маріамполі. Згодом це училище було перейменоване в Першу офіцерську школу РОА. Подібні училища та школи діяли у Вітебську, Бобруйську, Пскові, Поджаєвіці, Сольцях та деяких інших містах. Викладацький персонал, інструкторів та наставників у цих школах складали як німці, так і росіяни.
Багатющим джерелом поповнення східних батальйонів, а також інших росій-ських та національних формувань тепер стали табори для військовополонених.
Умови перебування в них виявилися надзвичайно жахливими. Як доповідав Гітлеру генерал Кітцінгер, командуючий тиловими військами в Україні, у підпорядкованих йому таборах щоденно помирало близько 2500 російських полонених, а в таборах Рівного та Острога нестача харчів призвела до канібалізму.
За таких умов вербування полонених до співпраці з окупантами істотно зросло. Уже в кінці 1941 року, як повідомляють німецькі архіви, значна частина російських полонених, що хотіли вижити, стала найматися в охоронну поліцію, східні батальйони та інші формування гітлерівців. Тільки в травні 1942р. 4500 полонених Рівненського концтабору поповнили понад 20 остбатальйонів та остлегіонів групи армій «Південна Україна». З ініціативи генерала фон Трескова, начальника штабу групи армій «Центр» всупереч діючій інструкції було сформовано окрему російську бригаду, яку очолив колишній царський генерал Сахаров.
Улітку 1942 р по мірі просування лінії фронту на схід і південь, особливо до Кавказу та Придоння, подібних бригад у німецькій армії ставало все більше.
РОСІЙСЬКИЙ РЕЙХ РАЙОННОГО МАСШТАБУ
Пангерманська зверхність нацистських бонз стосовно слов'ян і зокрема росіян стала поступово спадати в міру погіршення їхнього положення на фронтах. Битва під Москвою показала, що бліцкріг лопнув. Це мало помалу зрозуміли не тільки німці, але і їхні колаборанти. Сталінград відкрив на це очі навіть досить наївним. Аналітичний центр німецької розвідки під керівництвом підполковника Гелена дійшов висновку, що настала пора вносити корективи в концепцію воєнної доктрини нацистів. Та перш ніж берлінське керівництво спромоглося на такі зміни, це добре усвідомили штаби вермахту і спільно з відомством А. Розенберга почали діяти, причому неординарно й досить сміливо. У зоні армій «Центр» та «Південь» між Рубчевським і Орлом восени 1942 р. з подачі абвера виник… Російський автономний район Локоть. Очолив цей політико-адміністративний витвір «нової» політики німців російський інженер польського походження Броніслав Камінський.
Цей чоловік спершу командував російським відділом, створеним у 1941 р. вермахтом для боротьби проти радянських партизанів. Камінському вдалося очистити від них досить великий район, на території якого в липні 1942 р. було засновано Російський автономний район зі
«столицею» в містечку Локоть. Вермахт дозволив там сформувати російську адміністрацію без прямого втручання німців, але під їхнім наглядом. Треба мати на увазі, що Камінський та його одно-думці пішли значно далі, ніж цього жадали окупанти. У Локоті було створено Російську націонал- соціалістичну партію на кшталт мікстури НСДАП та ВКП(б). На початку 1943 р. цей район охоплював територію з населенням понад 580 тис мешканців. Тут функціонували російські початкові й одна середня школи, лікарня, власна газета, театр. Камінський сколотив армію, що нараховувала близько 9 тис. вояків, мав 9 танків, навіть артилерію. Армія поділялася на 14 батальйонів, якими командували росіяни. Своїм військам Камінський дав назву «Російська Визвольна Народна Армія» (РОНА).
Під час Варшавського повстання РОНА була включена до складу Ваффен СС і жорстоко придушувала повстання. Згодом її приєднав до своїх військ генерал А. Власов. Тим не менше, за нечувані жорстокості й грабежі, яких допустилася армія Камінського, самі гітлерівці були змушені притягти його до відповідальності й розстріляти.
У кінці 1942 р. батальйон було трансформовано в «Зондерштаб Р.» («Особливий штаб Росія»), що був підпорядкований абверу і мав свої філіали у Пскові, Мінську, Києві та Сімферополі. Його чисельність сягала понад 1000 чоловік. Агенти цього формування виконували обов’язки шпиків, інформаторів, провокаторів та терористів, офіційно діючи під личиною службовців господарських, транспортних, заготівельних, комерційних установ та фірм на окупованій території. Вони посилено намагалися проникати в українські національні та більшовицькі підпільні осередки, формування УПА, АК та інші антифашистські організації.
Згодом «Зондерштабу Р.» належало вже 12 російських розвідувальних батальйонів, що номінально складали «Особливу дивізію Р. »(Росія).
Підрозділи та агенти «Зондерштабу Р.» своїми діями завдали чимало шкоди антифашистському Руху Опору. Від їхніх дій та рук загинуло чимало відданих своїй ідеї борців.
23 січня 1945 р. штаб цього неординарного формування був переведений в район Дрездена, де з 12 лютого воно отримало свою нову назву «Зелена армія особливого призначення».
З квітня 1945 р. з’єднання Смисловського, який на той час уже став генерал-майором вермахту, було перейменовано у першу Російську Національну армію із статусом союзного збройного формування. Увесь керівний склад армії тепер складали російські емігранти та колишні радянські офіцери і службовці.
18 квітня 1945 pоку, коли безнадійність воєнно-політичної ситуації III рейху стала очевидною, генерал Смисловський віддав наказ своїм формуванням відступати на захід. Втративши більшість особового складу в ході повітряних нальотів та загального хаосу, залишки армії Смисловського в кількості 462 солдат і офіцерів на початку травня сорок п'ятого перейшли кордон князівства Ліхтенштейн.
Незважаючи на те, що їх вступ на землю цієї держави був неочікуваним і аж ніяк не бажаним, уряд Ліхтенштейну, тим не менше, надав усім росіянам політичний притулок. Генерала Смисловського із сім’єю та штабом було поселено в один з готелів столиці, а всіх вояків - у підібрані для них приміщення. Правда, росіян було негайно роззброєно. Турботу про непроханих гостей взяв на себе ліхтенштейнський Червоний Хрест.
У серпні 1945 року, після настирливих бесід, що поєднували обіцянки з погрозами, радянській репатріаційній комісії, що прибула до Вадуца, вдалося схилити дві третини інтернованих до повернення на батьківщину. Ті, що не побажали повертатися до СРСР, пробули в Ліхтенштейні понад рік і восени 1947 р. емігрували до Аргентини. Серед них був і генерал Смисловський. В еміграції він продовжував активну співпрацю із західними службами та російськими антирадянськими осередками. Автор популярної на Заході історичної розвідки «Жертви Ялти», британець російського походження князь Н.Толстой дотримується думки, що уряд Ліхтенштейну був сповнений рішучості ні за яку ціну не видати Москві хоча б одного з людей Смисловського, навіть якщо це загрожувало би князівству радянською агресією. Принаймні так висловився у бесіді з Толстим прем'єр-міністр цієї країні доктор О.Фрік. «Наша держава – маленька, - гордо заявив він, - але вона керується законами». Залишається лише додати до сказаного, якби то всі країни Європи і світу, і малі, і великі, дотримувалися цього принципу.
Уже 1 вересня 1939 року глава Російського Загальновійськового союзу (РОВС) генерал А.П.Архангельський віддав наказ усім білогвардійським формуванням Європи й Північної Америки, що визнавали його зверхність, сповна виконати свій обов'язок перед Росією і тою країною, яка спільно з ними виступить проти більшовизму. Зрозуміло, що йшлося про Німеччину, а отже про боротьбу з Червоною армією на боці нацистів. Наказ вимагав від кожного білогвардійця «зарекомендувати себе з кращого боку, як це належить російському воїнству».
Першими відгукнулися виконувати наказ свого зверхника ті російські емігранти, хто перебував на той час у Німеччині, Австрії. Чехії, Польщі та в сусідніх країнах і кому близькими були ідеї націонал - соціалізму. На заклик РОВС відгукнулося чимало росіян із США, Канади, Латинської Америки та окремих азіатських країн. Сформований керівництвом
Під нацистські штандарти зголосилося чимало відомих свого часу в Росії генералів та високих чинів монархії. Більшість керувалися не стільки любов’ю та симпатіями до німців, скільки відомим з давніх давен правилом: ворог мого ворога може і повинен стати моїм союзником. Нагадаємо, що ще задовго до війни німецький генштаб і зокрема, абвер стали посилено комплектувати російськомовні команди та бойові групи, що призначалися для розвідувальних , диверсійних та бойових дій проти Червоної армії.
Поряд з білою еміграцією розрахунок Берліна був також на чисельні німецькі колонії на Сході Європи, в тому числі і в СРСР. Істотну допомогу в цьому нацистам надали самі більшовики. У відповідності з конфіденційним протоколом до радянсько-німецького договору про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 р. Кремль погодився на так звану добровільну репатріацію понад 50 тисяч естонських та галицьких німців, що проживали в цих регіонах Західної України майже століття. Переселення відбулося надзвичайно оперативно, і вже влітку сорокового року всі юнаки та чоловіки призовного віку, а також декілька тисяч молодих дівчат і жінок були мобілізовані до вермахту, військ СС та у склад окупаційних адміністрацій, де конче були потрібні їхні знання російської, української та польської мов і певний досвід від перебування в місцевому середовищі.
РОСІЙСЬКІ СХІДНІ БАТАЛЬЙОНИ
Відмітимо, що в середовищі нацистської верхівки мали місце різні думки щодо того, як ставитися до можливого утворення і використання на східному фронті російських антибільшовицьких формувань. Ряд генералів ОКВ, за якими стояв міністр східних територій А.Розенберг, і чимало ведучих «спеціалістів з російських питань» підтримували ідею участі добровольчих російських формувань у війні з більшовиками. Гітлер, Гімлер і їх політичне оточення, навпаки, вкрай негативно сприйняли таку ідею. 16 липня 1941 р. фюрер відкрито заявив, що росіянам, чехам, полякам, українцям не можна давати в руки зброю ні за яких умов.
У рядах Червоної армії вже в перші дні війни масовими стали прояви дезертирства та переходу в полон. У той час, як більшість українців, білорусів, молдаван у результаті панічного відступу Червоної армії покидали фронт і ночами пробиралися у свої села та міста, що на той час були вже під нацистською окупацією, то для тих росіян, що не горіли бажанням проливати кров «За Родіну, за Сталіна» єдиний шлях порятунку бачився їм через полон. Так за перших два місяці війни у гітлерівських концтаборах опинилося понад 1 млн. 300 тис. червоноармійців. Тільки в боях за Київ німцям дісталося 665 тис. полонених.
Такої кількості військовополонених гітлерівське командування не чекало. Рівно як і затягування термінів бліцкрігу. Не чекали німецькі генерали й такого припливу добровольців у вермахт з боку дезертирів та полонених. До того ж діюче положення забороняло службу у вермахті неарійцям, тим не менше, командування східних армій, яке традиційно ще з часів першої світової війни звикло вести себе досить незалежно від берлінського політичного керівництва, не стало відмовлятися від російських поповнень. Хоч з «легкої руки» Сталіна в роки війни росіянами називали всіх радянських громадян, німці тим не менше, намагалися відрізняти великоросів від інших національностей та народностей СРСР, принаймні там, де вбачали в цьому певний сенс.
Отож, уже в серпні 1941 року командир 134 піхотної дивізії став зараховувати російських дезертирів та полонених у свої підрозділи. Як пише німецький історик Г.В.Кох , на кінець 1942 року майже половина особового складу його дивізії складали росіяни.
Проте, досить швидко нацистське керівництво навело порядок стосовно набору російських добровольців у свої збройні формування. Було визначено два види можливої служби росіян у німецькій армії: так звані «гівіс» (Hilfswillge – добровільні помічники) і «остгрупи» (Ostgruppen – східні групи).
До першої категорії належали кухарі, прибиральники, шофери, мед¬персонал, ремонтники, численні охоронці, які у своїй більшості мали зброю. З часом наявності «гівіс» була узаконена відповідними інструкціями ОКВ. Наприклад, у службі постачання піхотної дивізії передбачалося мати 700 «добровільних помічників». Крім того, кожен піхотний полк формував з полонених одну саперну роту в кількості 100 чоловік. Як пише російський історик С,І. Дроб’язко, на початок лютого 1945 р. кількість «гівіс» складала майже 600 тисяч у сухопутних військах, понад 500 тисяч – в авіації і 15 тисяч – у морському флоті.
Другу групу складали так звані ОstІЬаtаІiоnеn - східні батальйони.
У листопаді 1941 р. армійська група «Центр» організувала перших 6 таких підрозділів. Незабаром їх кількість істотно зросла на всьому східному фронті, хоч і з певними застереженнями. У батальйоні не могло бути більше як 200 вояків. Він мав бути національним, принаймні офіційно. Цей підрозділ призначався для охорони військових об'єктів та боротьби з партизанами. Командував ними тільки німець. Будь-які зв'язки між батальйонами, тим більше їх об'єднання в окремі полки, бригади і т д. були суворо заборонені. Та вже невдовзі ці вимоги стали постійно порушуватися.
У червні 1942 р. при багатьох штабах дивізій, що дислокувалися в Україні, у Білорусі та окремих областях Росії появилися антипартизанські формування - сотні, а подекуди й батальйони з числа російських добровольців. Їх стали називати «ягдкоманди» (винищувальна команда). Це були добре оснащені автоматичною зброєю групи, до яких залучалися надійні, антибільшовицьки налаштовані росіяни.
У червні 1943 р. існувало вже 78 східних батальйонів, 1 полк і 122 окремі сотні, у яких проходили службу близько 80 тисяч росіян. Командування групи армій «Центр» у Бобруйську сформувало навіть один східний добровольчий полк у кількості 1000 вчорашніх дезертирів та полонених.
15 грудня 1942 р. було утворено інспекторат формувань, зокрема піхотних, кавалерійських, саперних, артилерійських, зенітних. Неросійські збройні формування одержали назву «ост-легіони». Спершу східні формування носили червоноармійську уніформу з нацистською емблемою. З літа 1942 р. всі вони були одягнуті в німецькі однострої з російською дореволюційною символікою.
Для підготовки російського командного складу у східних батальйонах німці створювали окремі офіцерські та унтерофіцерські училища і школи. Найвідомішим було училище (його ще називали академією), що готувало старших офіцерів та військових перекладачів і знаходилося у литовському місті Маріамполі. Згодом це училище було перейменоване в Першу офіцерську школу РОА. Подібні училища та школи діяли у Вітебську, Бобруйську, Пскові, Поджаєвіці, Сольцях та деяких інших містах. Викладацький персонал, інструкторів та наставників у цих школах складали як німці, так і росіяни.
Багатющим джерелом поповнення східних батальйонів, а також інших росій-ських та національних формувань тепер стали табори для військовополонених.
Умови перебування в них виявилися надзвичайно жахливими. Як доповідав Гітлеру генерал Кітцінгер, командуючий тиловими військами в Україні, у підпорядкованих йому таборах щоденно помирало близько 2500 російських полонених, а в таборах Рівного та Острога нестача харчів призвела до канібалізму.
За таких умов вербування полонених до співпраці з окупантами істотно зросло. Уже в кінці 1941 року, як повідомляють німецькі архіви, значна частина російських полонених, що хотіли вижити, стала найматися в охоронну поліцію, східні батальйони та інші формування гітлерівців. Тільки в травні 1942р. 4500 полонених Рівненського концтабору поповнили понад 20 остбатальйонів та остлегіонів групи армій «Південна Україна». З ініціативи генерала фон Трескова, начальника штабу групи армій «Центр» всупереч діючій інструкції було сформовано окрему російську бригаду, яку очолив колишній царський генерал Сахаров.
Улітку 1942 р по мірі просування лінії фронту на схід і південь, особливо до Кавказу та Придоння, подібних бригад у німецькій армії ставало все більше.
РОСІЙСЬКИЙ РЕЙХ РАЙОННОГО МАСШТАБУ
Пангерманська зверхність нацистських бонз стосовно слов'ян і зокрема росіян стала поступово спадати в міру погіршення їхнього положення на фронтах. Битва під Москвою показала, що бліцкріг лопнув. Це мало помалу зрозуміли не тільки німці, але і їхні колаборанти. Сталінград відкрив на це очі навіть досить наївним. Аналітичний центр німецької розвідки під керівництвом підполковника Гелена дійшов висновку, що настала пора вносити корективи в концепцію воєнної доктрини нацистів. Та перш ніж берлінське керівництво спромоглося на такі зміни, це добре усвідомили штаби вермахту і спільно з відомством А. Розенберга почали діяти, причому неординарно й досить сміливо. У зоні армій «Центр» та «Південь» між Рубчевським і Орлом восени 1942 р. з подачі абвера виник… Російський автономний район Локоть. Очолив цей політико-адміністративний витвір «нової» політики німців російський інженер польського походження Броніслав Камінський.
Цей чоловік спершу командував російським відділом, створеним у 1941 р. вермахтом для боротьби проти радянських партизанів. Камінському вдалося очистити від них досить великий район, на території якого в липні 1942 р. було засновано Російський автономний район зі
Під час Варшавського повстання РОНА була включена до складу Ваффен СС і жорстоко придушувала повстання. Згодом її приєднав до своїх військ генерал А. Власов. Тим не менше, за нечувані жорстокості й грабежі, яких допустилася армія Камінського, самі гітлерівці були змушені притягти його до відповідальності й розстріляти.
Перша російська національна армія
У липні 1941 року при штабі армій "Північ"було створено російський навчальний батальйон спеціального призначення. Його особовий склад повинен був вести агентурно-диверсійну роботу проти Червоної армії. Очолив цей підрозділ колишній офіцер імператорської гвардії, білоемігрант Б.А. Смисловський. По службі підлеглі його знали як зондерфюрера-К абверу фон Регенау. До складу батальйону спершу входили російські емігранти, а відтак антирадянськи налаштовані перебіжчики, дезертири та військовополонені.У кінці 1942 р. батальйон було трансформовано в «Зондерштаб Р.» («Особливий штаб Росія»), що був підпорядкований абверу і мав свої філіали у Пскові, Мінську, Києві та Сімферополі. Його чисельність сягала понад 1000 чоловік. Агенти цього формування виконували обов’язки шпиків, інформаторів, провокаторів та терористів, офіційно діючи під личиною службовців господарських, транспортних, заготівельних, комерційних установ та фірм на окупованій території. Вони посилено намагалися проникати в українські національні та більшовицькі підпільні осередки, формування УПА, АК та інші антифашистські організації.
Згодом «Зондерштабу Р.» належало вже 12 російських розвідувальних батальйонів, що номінально складали «Особливу дивізію Р. »(Росія).
Підрозділи та агенти «Зондерштабу Р.» своїми діями завдали чимало шкоди антифашистському Руху Опору. Від їхніх дій та рук загинуло чимало відданих своїй ідеї борців.
23 січня 1945 р. штаб цього неординарного формування був переведений в район Дрездена, де з 12 лютого воно отримало свою нову назву «Зелена армія особливого призначення».
З квітня 1945 р. з’єднання Смисловського, який на той час уже став генерал-майором вермахту, було перейменовано у першу Російську Національну армію із статусом союзного збройного формування. Увесь керівний склад армії тепер складали російські емігранти та колишні радянські офіцери і службовці.
18 квітня 1945 pоку, коли безнадійність воєнно-політичної ситуації III рейху стала очевидною, генерал Смисловський віддав наказ своїм формуванням відступати на захід. Втративши більшість особового складу в ході повітряних нальотів та загального хаосу, залишки армії Смисловського в кількості 462 солдат і офіцерів на початку травня сорок п'ятого перейшли кордон князівства Ліхтенштейн.
Незважаючи на те, що їх вступ на землю цієї держави був неочікуваним і аж ніяк не бажаним, уряд Ліхтенштейну, тим не менше, надав усім росіянам політичний притулок. Генерала Смисловського із сім’єю та штабом було поселено в один з готелів столиці, а всіх вояків - у підібрані для них приміщення. Правда, росіян було негайно роззброєно. Турботу про непроханих гостей взяв на себе ліхтенштейнський Червоний Хрест.
У серпні 1945 року, після настирливих бесід, що поєднували обіцянки з погрозами, радянській репатріаційній комісії, що прибула до Вадуца, вдалося схилити дві третини інтернованих до повернення на батьківщину. Ті, що не побажали повертатися до СРСР, пробули в Ліхтенштейні понад рік і восени 1947 р. емігрували до Аргентини. Серед них був і генерал Смисловський. В еміграції він продовжував активну співпрацю із західними службами та російськими антирадянськими осередками. Автор популярної на Заході історичної розвідки «Жертви Ялти», британець російського походження князь Н.Толстой дотримується думки, що уряд Ліхтенштейну був сповнений рішучості ні за яку ціну не видати Москві хоча б одного з людей Смисловського, навіть якщо це загрожувало би князівству радянською агресією. Принаймні так висловився у бесіді з Толстим прем'єр-міністр цієї країні доктор О.Фрік. «Наша держава – маленька, - гордо заявив він, - але вона керується законами». Залишається лише додати до сказаного, якби то всі країни Європи і світу, і малі, і великі, дотримувалися цього принципу.
Немає коментарів:
Дописати коментар